Чебрець – диво-зілля, чебрець – очар-зілля, чебрець – волхов-зілля!

Це батькове наріжне зілля. Він на Перунів день кладе його пучечок у вогнище перед тією млиновою віссю.

Сьогодні тато вбрані в біле. В чужосілльї на нього тріщаться не лише корови. Аж мені шкулько від поглядів. Та Симурвл не зважа – веде нас молодо, стрімко, на чистопілля.

Вітер гуде в телефонних дротах високо й протяжно – степи починаються, немов то не дроти, а струни: і сам Боян возлагає персти віщі на гуслі яровчаті. І рокотаху вони славу бойовим, хоробрим дружинам руським, красним витязям да Ярославнам. І батьків голос як дзвін віщий.

Да не зажив собі старий зільник за літа многії. Ані срібла, ані злата, а тільки й зажив, що славоньки.

Щедро трави цілющі-живлющі давав, не одного витязя посіченого, покаліченого рятував. ось й дали йому ймення – Щедрець. Якось чує він на пагорбі стоячи, Ирій небесний споглядаючи, в дорогу захмарну лаштуючись… Роги бойові заклично затрубили, сурми похідно запіли…, – мій батько обводить широкою рукою далину. І вже немає його. Переді мною сивий в білому Волхв. Й не череду то женуть. То кушпелить під небо княжа кіннота. Сурми зблискують, щити змигують, і червоняться значки на списах високих.

… – Стрепенулося серце в старого Волхва молодо. Родове святилище на братчиків лишає, край шляху поспішає. А коні-то все вороні, а дружинники – то все молоді. І князь на чолі русий, безвусий.

Що ж це ти, князю, в дорогу рушаєш – мене забуваєш! – кланяється старий Волхов. – І дід мене в похід брав, і батько не минав, бо зілля я много мав. Та й тепер маю… Збираю!

Батечку ж ви рідний,  – усміхається князь,  – та гляньте ж – військо в мене молоде, гартоване, з копія годоване. А трави-мурави хіба що для забави!

Е-е, сину, не кажи. Інколи й проста травина в помозі ставала, ціле військо рятувала! Хоч я вже й на санях сиджу, а все ж тобі послужу!

То й посадили Волхва сивого – не на коня вороного, а на сани у волики полові впряжені.

Ось одного дня князь молодий шапку здіймає, промовляє:

А правеє крило піде суходолом, а лівеє – морем. Маємо ми ромеїв підступних в лещата взяти, казаном накрити! Щоб не сміли більше воду мутити!

Та назирили, що княже військо роз’єдналося, хозари – ласі на чвари. Кинулись ромеям ноги цілувати, вість виторговувати.

І облягли дружину руськую суходольную ромейські війська. Та русичі отак – рови глибокі покопали, отак – навкруж возами стали, ланцями колеса сковали – фортеця нездоланная. Давай тоді їх вороги хитрістю брати, послів посилати.

А чи не хочете, молодці, імператорові послужити? Будете в палатах жити, шовк та золото на своїх плечах носити!

Огорнула непевність військо молоде, а воєводу сивого – розпач.

Пропали ми, батьку,  – перед Волхвом падає, – кажіть же слово віщеє!

Що ж, молодці,  – виступає перед війська молодого сивий Волхов. – Правду кажуть ромеї! Тільки правду лихую. Будете ви в палатах жити – лиш загратованих, з дверима залізом кованих. Будете ви шовки та злота на своїх плечах носити, – лиш в галери невольничі!

Похилило військо голови.

Що ж, ідіть! (батько викрикнув ці слова гнівно, зично, на все поле, аж відлунок сполохав степових птахів). – Бо не русичі ви вже! Не русичі-і! (Аж сльози заблищали в батьковій вирвистій зіниці).

Як то не русичі? – сколихнулось військо.

Перевертні ви! (Батькові аж в горлі заклекотало). – Волкоглаки прокляті! Ідіть! Тільки ж мого зілля запашного на згадку візьміть! (Голос пригас до шепоту). – Ось й тобі, й тобі, й тобі.

Притискають молоді дружинники до грудей зілля духм’яне, сльозу пекучу гамуючи: тому ненька старенька привиділась, тому жона молодая пригадалась, тому дівчина – косу заплітає, його виглядає з походу тяжкого.

Ідіть! (Мов каменя з урвища у воду зрушують батько). – Але мене тут лишіть! Бо русичеві найдорожча воля! – та й упав грудьми своїми на меча сторч поставленого.

(– Ой, упав він, ой, упав, сокіл біленький, товариш мій вірненький! – зойкнули батько, губу прикусивши).

Бунтонулось тоді військо молодеє, як море грізнеє, мечі з піхов шарпаючи, Волхва мов знамено білеє – червоно плямоване, на плечі беручи. «Та краще потятим бути! Аніж ворогу слугувати!» Вдарили відчайдушно по ромеях та й пробилися на чисті води, на ясні зорі.

Насипали над Волхвом сивим Щедрецем незрадливим високую могилу, небу милу. І траву ту запашну навкруж розсіяли.

Уже давно люд того Волхва не пам’ятає, а траву ще й досі Щедрецем називає! – зітхають батько, кланяючись високому курганові.

Той, хто хоч раз в дитинстві звідає терпко-духм’яний трунок цього зілля дивного, – вже ніколи не забуде рідного дому.

Ось тому Волхви завжди давали мандрівникам торбинку освяченого чебрецю. Й коли русич помирав на чужині, це був своєрідний ладан, яким обкурювали небіжчика, вірячи, що разом з солодким димом він вознесеться душею в рідний Ирій.

Широка дія чебрецю, й лікувальна. Його вживають при сухому кашлі, бронхітах, астмі, захворюваннях легень. При підвищеному тиску крові, невралгії, атеросклерозі, радикуліті. Він чудово гасить істерію, роздратування.

10 гр. перетертого зілля напарюють в 20 мл. окропу. Вживають по 2 ст.л. 4-5 разів на день. І обов’язково перед сном.

Чебрець збуджує апетит. При грипові він добре вітрогінне. Застосовують його широко для ванн при захворюваннях суглобів, м’язів нервових вузлів, при артритах, паралічі, ревматичних, невралгічних болях, бо він ефективний болетамуючий. При рахіті, золотусі, порушеному обміну речовин, з висипами на тілі.

Дві жмені перетертого чебрецю на 5 л. каструлю заливають окропом. Ледь-ледь підкип’ячують і виливають у ванну.

Він помічний при грибках, зміцнює волосся. Ним промивають рани й садна. Ось тому його й шанували в козацькім війську. І в нашій козацько-старшинській родині теж.

Де лиш його можна було не зустріти. І в горілці, і в квашеній капусті, і в мочених яблуках, в чаях, наливках, в сорочках. А перед святами літніми вся хата ним духм’яніє. Мама миє ним столи, лави, посуд. Бо його бояться не тільки усякі там мікроби, а й відюги.

Ото візьми жмуток, кинь їй під ноги – так і змайне вороною. Тільки кому ж охота, щоб вона все життя над твоєю головою кракала.

Автор Іван Просяник.

СЕКРЕТИ КАРПАТСЬКОГО ТРАВНИКА. МИКОЛА СЕРЕДА

УЖИТКОВА КУЛЬТУРА ЕТНОСУ І ЗДОРОВ’Я. ЄВГЕН ТОВСТУХА.

ЗІЙДИ, ЗІЙДИ, СОНЕЧКО. ДІД ІВАН (ПРОСЯНИК)

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Share via
Copy link
Powered by Social Snap